***
Скрипне щедрівка, блукаючи хатніми вальками,
впросиш забігти – усоте цукерок даси,
тицьнеш монету як дяку малим посівальникам –
рік новий впустиш у зморщені житні часи.

Ноги поплентаєш, тяжко й кульгаво зітхаючи, –
тлінні ряднинки зібгає стареча хода.
Серце розірветься в друзки, бо серденьку гаряче,
а на роз'їжджених зморшках осяде сльота.

Ти молода, молодіша від пещених панночок,
щедрість в убозтві новим поколінням прядеш:
спиці іржаві, та очі янтарно-нев'янучі...

Бабцю, йди їсти кутю!
Тільки де Ти?
Ой, де ж?..

***
горіти
горіти багрянцем у кожному порусі
горіти до спалення й самоочищення
за прагнення жити з вуглинками борешся
щоб бути над горем сильнішою вищою

горіти
у полум'ї духу всі гіркощі палячи
постати на плаху пропалено-ницою
хоч соромно важко хоч трішечки боляче
творити над горем гіркі інквізиції

горіти
відчути б на смак мікрочасточки попелу...
вуста обпеклися гіркою манірністю
дай цукру в гіркі пересмажені погляди
так гірко вся сутність напоєна гіркістю

* * *
Досмажую день на останній олії –
шкварчать голоси подієвого фузу.
Мій дух над пательнею світу ширіє,
та хронос воліє всі прагнення звузить.

Досмажую день на шпариночці масла:
не масло – вода, тільки лопають бульби.
Плітки повтікали, розмови погасли;
теперішнє свято постало минулим.

Досмажую день на захмарених зорях,
замазую снами розчахнуті рани.
Думки, як кухарки, насмажене солять,
а завтра умиють незайманим ранком.

***
То сніг чи то пудра з лялькових облич
по коліях тіла вовтузиться. Зимно.
Овечий кожух під заставу позич
у хмарного неба чи в Божого Сина.

То сміх, то кусання голодних мурах
на мікрогектарах холодної шкіри.
Сховай свою голість під витканий дах
на сьомому небі, застрявши у ліфті.

То самість. То зимність поголених тиш
стискає твої необійняті груди.
Закрий порожнечу, самотність облиш
і чаєм зігрій цю підступну застуду.

* * *
Не вертайся назад.
Бо не знайдеш зворотнього шляху –
він засипаний пилом,
закиданий щебнем ущерть.
Ти – не Бог, не воскреснеш,
ступнувши на вишиту плаху.
Ти – не демон,
не встигнеш проскочити кулею смерть.

Не вертайся назад.
Хоч широкі дороги зручніші,
ніж постійне втискання
у вузькість небесних стежин.
Юнь садів відцвіла
і зотліли надкушені вірші
там, де їла цукерки
та пила солодкий спочин.

Не вертайся назад.
Хоч прожите посвистує п’яно,
хоча кроки випрошують
дозволу в пройдену путь…
Ти, як квітка,
що, вирісши в горщику, сохне і в’яне,
а тобі ще б рости і цвісти
не в минулому – тут.

***
Тануть роки,
як морозиво в теплій долоні,
стікають крізь пальці,
тікаючи в прожиту глиб.
Спогад – солодкий,
що часом здається солоним,
залишком піни
до пальців дівочих прилип.
Час топить печі –
морозиво тане і тане.
Час сипле дрова
в долоні життєвих багать...

Знову горять біло-жовтим
столичні каштани.
Тільки вже інші
в каштанових лампах стоять.

* * *
Я з тих країв, де хвилі неозорі
цілують полум’яні береги.
Я з тих степів, де ніжне Чорне море
леліє тіло, додає снаги.

Я з тих широт, де вітер пестить трави
і решетом просіює піски.
Я з тих висот, де сонце землю палить,
де водами течуть мої роки.

Яблуко самотності

Ти яблуко самотності розріж
на зустрічі – просочені шматочки.
Не говори. А пережовуй мовчки
мій переспілий біль.
Гіркий?
Та ні ж.
То просто яблуко червиве.
Їж.
Чи то в тобі черв’як?

Жуєш-жуєш – оскому не зженеш
і цідиш сік, як і слова, крізь зуби.
Скажи відверто: яблука не любиш?
а чи мене?

Я не збагну ніяк.